Колискова Христу. Оповідання лікаря
Це сталося в 1986 році в будинку для людей похилого віку, де я тоді працювала терапевтом. Жила там тоді на третьому поверсі одна старенька… Що означає – «жила на третьому поверсі», для вас, звичайно, незрозуміло – хіба це так важливо, на якому саме поверсі жила людина?.. А от для співробітників цього будинку для людей похилого віку, а особливо – для його мешканців слово «третій поверх» мало цілком певний, зловісний сенс. На третьому поверсі було два відділення. Одне – для лежачих та вмираючих хворих. Інше – для хворих із психічними порушеннями. Вхід на третій поверх замикався на ключ. Тому навіть не кожен працівник будинку для людей похилого віку міг потрапити туди. Про інших хворих чи родичів – і говорити нічого. Якщо людина з тієї чи іншої причини потрапляла на третій поверх, вона ніби вже зникала зі світу живих. Навіть якщо й продовжував ще існувати десь там, за зачиненими дверима третього поверху.
Так ось, на цьому самому третьому поверсі і жила бабуся, про яку зараз піде мова. Прізвище її було Макаренко. На жаль, я забула, як її звали. Чи то Євдокією, чи Параскєвою. Натомість добре пам'ятаю її прізвисько, яким її за очі називали усі співробітники – «бандерівка».
До нашого будинку престарілих її привезли з якогось віддаленого лісопункту. Хоча родом вона була не з наших північних місць, а звідкись із України. З рідних вона не мала нікого. А «бандерівкою» її прозвали ось чому. Справа в тому, що, побачивши когось із людей у білих халатах, вона починала злякано, благающе лепетати:
-Я Вкраїнка. Я не бандерівка, ні, я вкраїнка… Врятувати мене… Я робити можу. Корову доїти можу, шити можу, прати можу... Врятувати мене...
Для неї не існувало сьогодення. Залишалося страшне минуле, про яке можна було тільки здогадуватися. І в якому вона жила й досі. Вона завжди прагнула кудись втекти, втекти. Тому її й поселили на третьому поверсі. Втім, коли через недогляд медперсоналу двері на третій поверх виявлялися незачиненими, вони тікали і звідти. Усі її втечі закінчувалися одним і тим самим – її ловили десь у закутку під сходами, або в парку біля будинку, або навіть у сусідньому селищі, і провадили назад, на третій поверх. Знову під замок.
Її захворювання було невиліковним. І не було жодної надії, що розум колись повернеться до неї. А тепер розповім про подальше.
Отже, 1986 року, через кілька днів після новорічного свята, а саме 7 січня, мешканці будинку для літніх людей влаштували в холі другого поверху, біля бібліотеки, імпровізований концерт. І зараз ця сцена стоїть перед моїми очима. У холі зібралося чоловік 15-20 старих та стареньких. Хтось влаштувався рядком на стільцях з відкидними сидіннями, ті ж, кому не вистачило місць, стоять, тримаючись за спинки крісел або спершись на підвіконня. У кріслі з протертою зеленою оббивкою сидить сивий худорлявий старий з орденськими планками на піджаку і вже пальцями, що погано слухаються, грає на старовинній гармошці з дзвінком і кольоровими хутром щось веселе, танцювальне. Ті, хто надходив на життя в будинок для людей похилого віку, дозволялося взяти з собою найнеобхідніше і найцінніше з речей. Хто віз подушки, хто - пропахлі нафталіном відрізи із заповітної скрині. А цей ось старий привіз із собою гармошку...
Біля старого - згорблена бабуся в кольоровій хустці, з-під якої вибиваються пасма сивого волосся, уперши руки в боки, притупує ногами у фетрових бурочках. Мабуть, їй здається, що їй знову шістнадцять. І що мчить вона у вихровому танці. А за нею летить, розвіваючись за вітром, її густа темно-русява коса.
І раптом десь з'явилася та старенька – «бандерівка» з третього поверху. Мабуть, тамтешні медсестри та санітарки все ще продовжували святкувати Новий рік і тому залишили двері незачиненими… Коли старий скінчив грати, вона підійшла до присутніх і сказала, що хоче «заспити». Тому що сьогодні Різдво Христове». І, не чекаючи відповіді, заспівала деренчливим, старечим, але чистим голоском якусь пісеньку.
Зараз я знаю, що то була не пісенька, а українська різдвяна колядка. Зазвичай колядки веселі. А та колядка, яку співала бабуся, була сумна. Мабуть, навіть трагічна. Це була колискова Богомладенцю - Христу – «спи, Ісусе, спи…» І в ній Немовля-Христос прозивалося і «Маленьким», і «Лілейком», і навіть «Серденком», коротше, усіма тими ласкавими словами, якими темпераментні українці називають тих , кого люблять найбільше у світі.
Мені відразу запам'яталися кілька рядків із цієї колядки. Щоправда, цілком можливо, що я не зовсім правильно їх зрозуміла, бо я не знаю української мови. Але, якщо перекласти їх на російську мову, то їхній сенс, напевно, буде таким:
Не кажи, що незабаром буде –
Хрест Тебе готують люди…
Страшно, чи не так? Адже ось Він, це беззахисне Немовля, це «лілійко», це «серденько», лежачи в яслах, усміхається і довірливо простягає ручки до Діви Марії, Йосипа та всіх, кого бачить перед Собою. А злі люди вже «шукають Його душі», готують Йому, безвинному, страшну Хресну смерть.
Колядка була досить довгою. Але дивно – ніхто не перервав співу. Усі мовчки стояли та слухали. Навіть ті, у кого в кімнаті на стіні або на підвіконні красувалася листівка чи газетна вирізка з портретом Леніна… Навіть ми, медики, які забули цієї миті про пройдений нами колись предмет під назвою «науковий атеїзм»…
Бабуся доспіла колядку, а потім мовчки, не кажучи нікому ні слова, вклонилася всім у пояс і повільно пішла до сходів, що вели на третій поверх... Після її відходу веселощі якось одразу припинилися. Усі розійшлися, думаючи кожен про щось своє.
Тут настали вихідні. Приїхавши в понеділок на роботу, я дізналася, що бабуся з третього поверху померла ввечері в суботу. Таким чином, заспівана нею за два дні до смерті колядка стала, як кажуть, її «лебединою піснею». Але дивна річ. Я вже згадувала, що ця жінка була, як ми говоримо, медики, «дезорієнтована в часі і в просторі». Вона жила страшними спогадами свого минулого. Але ж того дня, 7 січня, вона поводилася не як хвора, а як здорова. І сама, з доброї волі, повернулася на свій третій поверх, щоб там померти. Але найголовніше – того дня справді було Різдво Христове. Чи можна вважати все, що сталося дивом? Гадаю, що так.
Мені згадується при цьому один вірш, який ми колись проходили у школі. Навіть вчили напам'ять. Це вірш Н. Некрасова про пророка, якого Бог послав, щоб «рабам землі нагадати про Христа». Думаю, що Господь на короткий час повернув розум цій старенькій з третього поверху, щоб вона нагадала нам, божевільним «рабам землі» і гріха, які не знають Бога, про найголовніше. Про те, що цього дня «нас заради і нашого заради спасіння» народився Спаситель світу – Христос.
Черниця Євфимія (Пащенко)
