Встигнути згадати

До вмираючих пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулася прощатися низка скорботних родичів. Я розуміла їх труднощі: ну про що говорити з вмираючою людиною, яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їх розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх усіх? А найбільше на світі мені хотілося поділитися з ними любов'ю до Життя - ну хіба можна не бути щасливим просто від того, що живеш? Я веселила рідних і друзів як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Всі, слава Богу, сміялися, і прощання проходило в атмосфері радості та достатку. Десь на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, влаштувавши істерику, що мені не можна вставати.

Я щиро здивувалася:
- Це щось змінить?
- Ну ... Ні, - тепер розгубилася лікар. - Але Ви не можете ходити.
- Чому?
- У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.
Пройшов відведений мені максимум - чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікаря було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол, дивитися телевізор.

Лікаря було шкода. А Любов вимагала радості оточуючих.
- Доктор, а якими ви хотіли б бачити мої аналізи?
- Ну, хоча б такими.
Вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри, те, що повинно бути. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася співчутливо на мене, щось пробурмотіла і пішла.
А в 9 ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:
- Як ви це ро ...
- Аналізи! Вони такі, як я вам написала.
- Звідки я знаю? А що, хороші? Та й яка, на фіг, різниця?

Лафа закінчилася. Мене перевели в загальну палату (це там, де вже не вмирають). Родичі вже попрощалися і ходити перестали.

У палаті перебували ще п'ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, похмуро, мовчки, й активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було терміново щось робити.

Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала, і голосно повідомила:
- Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.
По палаті поплив запах свіжого сміху. До столу невпевнено підтягнулися інші.
- І правда, знімає?
- Угу, - зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хто його знає ...»
Кавун соковито захрустів.
- І правда, пройшло! - сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.
- І в мене. І у мене, - радісно підтвердили інші.
- Ось, - задоволено закивала я у відповідь. - А ось випадок у мене один раз був ... А анекдот про це знаєш?

О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра і обурилася:
- Ви коли іржати перестанете? Ви ж всьому поверху спати заважаєте!
Через три дні лікар нерішуче попросила мене:
- А ви не могли б перейти в іншу палату?
- Навіщо?
- У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.
- Ні! - закричали мої сусідки. - Ми не відпустимо.

Та й не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди - просто посидіти, поговорити. Посміятися. І я розуміла, чому. Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистої хвилею, і всім ставало затишно і спокійно.

Особливо мені подобалася дівчинка-башкирка років шістнадцяти в білій хустині, зав'язаній на потилиці вузликом. Кінці хустинки, які стирчали в різні боки, робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися.

А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна і сором'язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почало діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл, який увіншали пляшкою з кумисом, від якого ми швидко сп'яніли, а потім перейшли до танців.

Прийшовши на шум черговий лікар, спочатку очманіло дивився на нас, а потім сказав:
- Я 30 років тут працюю, але таке бачу вперше. Розвернувся та й пішов.

Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: і книги, і компот, і сусідку, і машину у дворі за вікном, і старе дерево.

Мені кололи вітаміни. Просто треба ж було хоч щось колоти.
Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:
- Гемоглобін у вас на 20 одиниць більше норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. За ідеєю, виходило, що вона поганий фахівець, і помилилася з діагнозом, але цього бути ніяк не могло, і це вона теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:
- Я не можу Вам підтвердити діагноз. Адже Ви одужуєте, хоча Вас ніхто не лікує. А цього не може бути!
- А який у мене тепер діагноз?
- А я ще не придумала, - тихо відповіла вона і пішла.
Коли мене виписували, лікар зізналася:
- Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.
З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смертність в цьому місяці скоротилася на 30%. Життя тривало. Тільки погляд на неї ставав іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився кут огляду того, що відбувається.

А сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити - і тоді твої можливості стануть безмежними, і бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов'ю, і нікого не будеш обманювати, не будеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто, і так все складно!

Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати ...

 Людмила Федорівна Ламонова

Джерело: //xn--80aaaanefedv8cbg8cp7h.xn--p1ai/node/227